Історія Полтави

Народився в селянській сім’ї. Закінчив Сутиську учительську (1909) і Вінницьку церковно-вчительську школи (1913). З 1914 учителював на Поділлі. У березні 1915 мобілізований до російської армії, закінчив школу прапорщиків, воював на Західному фронті. Делегат І Всеукраїнського військового з’їзду (05.1917). Залишився у Києві, був референтом інформаційного бюро Секретаріату військових справ, одночасно співпрацював із ВПЦР. Учасник бою під Крутами (січ. 1918)., свідок проголошення Четвертого Універсалу УЦР. Після зайняття Києва більшовиками повернувся на Поділля. З осені 1918 – студент історичного факультету Кам’янець-Подільського університету. Паралельно відвідував вечірній богословський курс. З травня 1920 – в Армії УНP, воював у складі Волинської дивізії. Після завершення визвольних змагань опинився на території Польщі. Влітку 1921 намагався таємно повернутися в Україну, але на кордоні був заарештований і відданий до суду. Одержав 5 років ув’язнення, але потрапив під амністію і через рік вийшов на волю. Продовжив навчання в Кам’янець-Подільському ІНО. Після закінчення працював викладачем української мови і літератури у семирічних школах. У 1931 через репресії покинув педагогічну працю, служив у кооперації. 1935 знову заарештований, але втік і жив нелегально. Працював бухгалтером-ревізором у кооперативній артілі інвалідів, у серпні 1936 відвідав с. Яреськи на Полтавщині. Переховувався за підробленими документами до 1941. Під час німецької окупації перебував у Полтаві. Спільно з дружиною був одним із організаторів Полтавського Українського Червоного Хреста. З жовтня 1941 – секретар Полтавського єпархіального управління УАПЦ. 12.05.1942 митрополитом Феофілом (Булдовським) висвячений на священика у Покровському соборі м. Харків. Служив настоятелем Миколаївської церкви м. Полтава. Підготував до друку стереотипні видання євангелія (у перекл. П. Морачевського) та молитовника (Полтава, 1942). У газеті «Голос Полтавщини» 1941–1943 надрукував низку статей з історії літератури і мистецтва, вірші і спогади з пережитого.

Пізньої осені 1943 Бурко у потоці біженців потрапив до Німеччини, де в перші повоєнні роки очолював Миколаївську парафію в таборах для неповерненців. Учасник Ашаффенбурзького собору 25.08.1947–26.08.1947, на якому оформилася УАПЦ (соборноправна), але згодом від неї відійшов. 1950 Бурко було відмовлено в переїзді до США через «прокомуністичні тенденції» автокефальної групи УПЦ. Був настоятелем парафій в Інгольштадті, Новому Ульмі, Людвігсбурзі, Карлсруе, духовним опікуном православних українців старечого будинку в м. Дорнштадт. Із грудня 1956 – член, з 1969 – заступник голови Вищого церковного управління УАПЦ при митрополиті Никанорі (Абрамовичі). З 1973 – член Ради митрополії УАПЦ (до 1978 – заст. гол.). Протопресвітер. Активний співробітник журналу «Рідна Церква», де з 1954 публікував серію статей-спогадів «З книги буття Української Церкви». Дописував до газет «Українські вісті» та «Нові дні». Автор численних спогадів про визначних діячів УАПЦ (серед них митрополити В. Липківський, М. Борецький, І. Павловський, архієпископи С. Орлик, К. Кротевич, П. Левицький, священики К. Стеценко, М. Чехівський, миряни В. Біднов, М. Леонтович, М. Макаренко, Д. Щербаківський). Спогади містять багато подробиць із життя київської та провінційних парафій у 1930-ті, відтворюють картину більшовицьких переслідувань Церкви і тому є важливим джерелом з історії православ’я цього періоду в Україні. Завершальним етапом релігійно-церковної публіцистики Бурко стала книга «Українська Автокефальна Православна церква – вічне джерело життя» (1988, Баунд-Брук, США). На її окремих сторінках знайшли місце полтавські враження автора. До 1000-ліття християнства в Україні в США вийшла збірка праць Бурко.