Історія Полтави

Духовна семінарія

Заснована 1738 переяславським єпископом Арсенієм (Берлом). Починалася як духовне училище з трьох класів: граматики, риторики, піїтики, до яких у 1773 (за ін. даними у 1774) додався клас філософії, а у 1781 – богословський клас (з цього часу стала повною семінарією).

У перший рік існування у ПДС навчалося 110 чол., із них дітей духовного звання – 65, різночинців і козацької старшини – 45. Окрім полтавців, серед учнів були вихідці з Києва, Чернігова, Ніжина, Сум, Конотопа, Глухова, Любеча, навіть із тодішньої польської Правобережної України. У 1753–1757 для ПДС було збудовано кам’яний корпус на чотири класні кімнати та два дерев’яних флігелі на 30–40 бурсаків.

Будівництво велося за ініціативою глибоко пройнятого духом схоластичної науки переяславського єпископа Іоанна (Козловича), кол. ректора Московської слов’яно-греко-латинської академії. Будинок семінарії мав прикметні особливості у зовнішньому й внутрішньому оформленні. Інтер’єр його був прикрашений зображеннями, які описані очевидцем: «В пам’яті моїй троє сінешніх дверей будинку семінарії з шісьма класами з зображеннями на них виразно давньої роботи. На перших дверях до двох граматичних класів мудрець з долотом та молотком обтесує пень в огрядного підперезаного учня з книгами під рукою. На других, до класів піїтів та риторів – криниця з коловоротом над нею та двома відрами, одне спускається порожнє, друге піднімається вщерть повне води, так, що вона проливається через край. На третіх, до класів філософів та богословів – великий з розкритими крилами орел, що літає високо над землею, дивлячись на сонце». У згаданих розписах на перше місце виступають алегорії, що виражають широкі філософські й етичні поняття. Виконавцями цих дидактичних за своїм змістом розписів могли бути студенти-бурсаки, бо відомо, що в семінарії 1764 існувало розпорядження, щоб семінаристи, які «к учению схоластическому латинському окажуться неспособны», вчилися «честного и политического ремесла живопиства». Темою переяславських розписів якраз і було «учение схоластическое», яке вже на кін. 18 ст. помітно відстало від життя і вважалося наукою «затруднительного и темного стихотворства». Деякі сюжети переяславських розписів запозичені з давніх київських академічних тезисів. Наприклад, зображення мудреця, який обтесує пень, повторює аналогічний малюнок та тезу Кулябки 1744, де Петро І обробляє долотом фігуру Росії: «Да лучший образ будешь».

З 1738 до 1785 навчальний заклад утримувався за рахунок кафедри Переяславських архієреїв. Після закриття єпархії (1785) семінарія була перетворена на неповну духовну школу, підпорядковану Київській духовній академії з асигнуванням на її утримання 500 крб. щорічно. У 1797 навчалося 237 чол. У 1799 і 1800 знову відкрилися філософський та богословський класи, і семінарія відновилася як повна, але втратила кол. всестанове освітнє значення, готуючи відтепер виключно священнослужителів.

Після утворення 1803 Полтавсько-Переяславської єпархії семінарія була перейменована на Полтавську і введена у штат із виділенням на утримання 6500 крб. на рік. Семінарське управління складалося з префекта і двох учителів. Через відсутність відповідних приміщень до Полтави була переведена лише 1862 (у Переяславі залишилося духовне училище).

Духовна семінарія

У 1872 при семінарії відкрито підготовчий клас. У 1875–1877 споруджено гуртожиток для семінаристів (1880 проживало 187 чол.), господарські будівлі – лазню, сараї, льох, лідник, придбано ґрунт Вишневського з будівлями. Окремі класи ПДС знаходилися на розі Протопопівського бульвару (нинішня вул. Котляревського) і Мало-Петровської вул. (нинішня вул. Леніна), а всі основні споруди – з 2 пол 1870-х – 1880-х – по вул. Колонійській, № 32 (нинішня вул. Сковороди, № 1/3). На зламі 19–20 ст. ПДС мала 6 кл., 13 відділень. Викладалися: закон божий, катехізис, російська, латинська, грецька, французька мови, російська та загальна історія, природознавство, історія л-ри, гомілетика, літургіка, логіка, психологія, географія, філософія, математика, фізика, словесність, св. письмо, співи, чистопис, малювання. Станом на 01.01.1900 кількість семінаристів становила бл. 500 осіб; з них 138 – інословних та 10 південнослов’янських уродженців. На квартирах проживало бл. 200 учнів.

ПДС мала винятково багату б-ку (4022 назв, 6733 книг). Тут зберігалося знамените Пересопницьке євангеліє 1556–1561, подароване 1701 гетьманом І. Мазепою Переяславському єпископському престолу.

Духовна семінарія

До викладання в семінарії залучалися кращі педагоги: І. Козлович, Я. Мемлевич, І. Лаванда, А. Козачковський. У 1752 тут викладав Г. С. Сковорода. У переяславський період існування семінарії її закінчили: філософ П. Д. Юркевич, філолог П. Г. Житецький, історик і статистик П. І. Бодянський, проповідник А. С. Романенко-Братановський.

У полтавський період існування семінарії в ній викладали: композитор і хоровий диригент Г. П. Гладкий, письменник І. С. Нечуй-Левицький, історик В. О. Пархоменко, церковний та громадський діяч І. Х. Пічета (ректор 1890–1902). Тут навчалися: церковний і політичний діяч Г. А. Гапон, громадський діяч Г. І. Маркевич, політичний і державний діяч С. В. Петлюра, письменник П. Й. Капельгородський, ліванський письменник і перекладач М. Нуайме, історики Л. В. Падалка, О. І. Левицький, педагог Г. Г. Ващенко, громадський і культурний діяч В. О. Щепотьєв, фундатор української б-ки ім. С. Петлюри в Парижі І. П. Рудичів, червоний командир М. О. Щорс [навчався у Віленському  військовому училищі, яке було переведено у Полтаву (1916) – Т.Б.]. На зламі 19–20 ст. у ПДС була створена. і активно діяла студентська громада РУП, провідники якої ініціювали у закладі кілька семінарських заворушень. Семінаристи видавали свій нелегальний журн. «Розсвіт» національного спрямування.

Духовна семінарія і Віленське військове училище –  перший батальон (1, 2 и 5 роти)
(див. Месняев Г. В. “Юнкера (Виленцы в Полтаве)”)

ПДС припинила свою діяльність після встановлення радянської влади. На поч. берез. 1918 в її приміщенні по вул. Колонійській декілька днів знаходилося кілька відділів українського радянського уряду, який евакуювався сюди з Києва. У 1920 приміщення з садибою (тепер вул. Сковороди № 1/3) було передано Полтавському с.-г. інституту (нині – Полтавська державна аграрна академія). На будинку встановлено меморіальні дошки М. О. Щорсу (1967), С. В. Петлюрі (2006).

Літ.:Тимковский И. Ф. Мое определение на службу // Москвитянин. – 1842. – Т. 5. – С. 22-28; Ловягин Ив. Материалы для истории Полтавской духовной семинарии // ПЕВ.ЧН. – 1874. – № 3. – С. 99; В. Д. Сведения о Переяславско-Полтавской духовной семинарии за время от 1798 по 1818 год // ПЕВ.ЧН. – 1887. – №№ 20, 21, 24; Пархоменко В. Переяславская семинария в конце ХVІІІ века, 1785–1800 гг. // ПЕВ.ЧН. – 1906. – № 12.– С. 584-585; Пархоменко И. Очерк истории Переяславско-Бориспольской епархии. – Полтава, 1910. – С. 141-142; Жолтовський П.М. Художнє життя на Україні в XVI–XVIII ст. – К.: Наукова думка, 1983. – С. 30-32; Полтавщина. Енц. довід., 1992. – С. 717; Жук В.Н. Де навчався І.П. Котляревський та хто був у числі його учителів? // Наш рідний край (З історії освіти на Полтавщині в дореволюційний період). – Вип. 12-й. – Полтава, 1991. – С. 24-35; Пустовіт Т.П. Він – з когорти вождів (кращі конкурсні праці про дореволюційну діяльність Симона Петлюри). – К.: Дніпро, 1994. – С. 18-28.

О. А. Білоусько, Т. П. Пустовіт

 

Духовна семінарія
Видання Паперового маг. Лоповок і Кайдановський

Духовная семинария по времени открытия в Полтавской губернии была первым учебным заведением, основанная в 1738 году при Переяславском кафедральном Вознесенском монастыре архиепископом Переяславским Арсением Берло († 6 июня 1744 г.), которая первоначально состояла из классов: грамматики, поэзии и риторики. В 1753 г. епископ Иоанн II Козлович построил для семинарии каменный корпус о четырех классных комнатах, существовавший в Переяславе до самого перевода семинарии в Полтаву и служивший помещением для нее. По его же распоряжению на монастырские суммы был выстроен деревянный дом близ бывшей крепости, который назывался бурсой; в нем помещалось от 30 до 40 челов. Эта бурса через 20 лет сгорела. На ее содержание, по определению самого же преосвященного, собираем был хлеб с церковных земель, приносящих доход единственно церквям, а не священнослужителям; на отопление и ремонтировку домов взимаемы были деньги с рукополагаемых ставленников. Епископ Иларион Кондратковский купил у протоиерея Преображенской церкви Павла Добраницкого землю, на запад от кафедрального собора, и построил здесь три деревянных дома для бурсы. На этом мести она находилась до перевода семинарии в Полтаву. В 1774 г. епископ Иов Базилевич открыл в семинарии класс философии, а епископ Иларион Кондратковский — в 1778 г. класс богословия, первым преподавателем которого был назначен игумен Переяславского Михайловского монастыря Варлаам Шишацкий, бывший впоследствии времени епископом Волынско-Житомирским. В 1785 году, по уничтожении Переяславской епископской кафедры, Переяславская семинария, по предложению Киевского митрополита Самуила, оставалась по прежнему в Переяславе, и на содержание ее велено отпускать из казны 2,000 руб. ассигнациями. Ректором в то время был Иоиль, архимандрит Переяславского Вознесенского монастыря. Семинария подчинена была Киевской духовной академии. Философский и богословский классы, недавно открытые перед этим, были закрыты по недостатку наставников. Всех наставников было три, из коих один преподавал риторику и поэзию, другой — грамматики: русскую, славянскую и латинскую, а третий — арифметику. В 1787 г., в бытность в Киеве Императрицы Екатерины II-й, Она, именным указом об оставлении академии в братском монастыре, между прочим, повелела: “имеющуюся в Переяславе при Вознесенском монастыре семинарию сохранить в зависимости академии, отделяя по 500 руб. в год на содержание ее из академической суммы”. Надо полагать, что это в дополнение к 2000 руб. ассигн. В 1797 г., по возобновлении Переяславской епархии, под именем Малороссийско-Переяславской, семинария отделилась от Киевской академии и ассигнован на ее содержание оклад в 3500 руб., и в первый раз присланы из Киевской духовной академии воспитанники — наставниками в Переяслав. Кроме прежних наук, начали преподавать: российское красноречие, геометрию, всеобщую и русскую историю, географию, языки: греческий, французский, немецкий и польский. В 1799 г., по определение св. синода, было открыто семинарское правление ^*); оно находилось в ведении епархиального епископа и состояло из префекта и двух учителей. При епископе Сильвестре Лебединском, в 1800 и 1801 г.г., открыты классы философии и богословия. В 1803 г., 17 декабря, при переименовании Переяславской епархии в Полтавскую, семинария, открытая в Переяславе, получила название Полтавской семинарии. В 1812 г. все здания семинарии взяты были для помещения там больных и раненых. Ученики разъехались по домам и, с сентября 1819 по 20 января 1813 г., не было ученья. Св. синод уже предписал было открыть философские и богословский классы в Крестовоздвиженском монастыре в Полтаве; но предписание это не было приведено в исполнение по той причине, что семинарские здания в скором времени были очищены. Около этого времени число учащихся в семинарии до того увеличилось, что прежнее помещение оказалось тесным. А потому епископ Анатолий Максимович, с разрешения синода, в 1814 г., построил на каменном корпусе Козловича второй этаж деревянный. С 1845 г. введено было в семинарию преподавание медицины, а в 1846 г. — преподавание сельского хозяйства и естественной истории. В 1854 г. открыт был класс “обличение раскольников”; для него назначен был один урок в неделю. В том же году, 16 февраля, сгорел второй этаж, построенный при епископе Анатолии Максимовичие, причем истреблена пожаром часть семинарской библиотеки и архива семинарских дел ^*). В 1859 г. было вновь возбуждено ходатайство ^**) о переводе семинарии в Полтаву, по причине ветхости и неудобству помещения для нее в Переяславе. Благодаря энергичной деятельности епископа Александра Павловича, ходатайство это увенчалось успехом: в августе 1861 г. св. синод разрешил перевести Полтавскую семинарию из Переяслава в Полтаву, которая была переведена, и 30 сентября 1862 г. открыта в здании, занимаемом консисторией, близ архиерейского дома; консистория же поместилась в наемной квартире. Учение началось со 2 октября ^***). При этой семинарии 4 декабря 1866 г. была открыта воскресная школа, первым распорядителем которой был Ананий Семенович Шереметинский, бывший инспектор и преподаватель педагогики в семинарии († 22 июля 1867 г.); когда она закрыта неизвестно. 16 октября 1877 г. семинария перешла в новое здание, построенное на Немецкой колонии, закладка которого последовала 2 мая 1875 г. На постройку зданий для семинарии было ассигновано св. синодом 290600 руб. При семинарии 19 октября 1886 г. открыта образцовая церковно-приходская школа для практических занятий воспитанников V и VI классов, слушающих дидактику ^****).

^*) По случаю преобразования в 1817 г. Киевского духовно-учебного округа, семинарское правление перестало быть в зависимости от консистории и было подчинено С.-Петербургскому академическому правлению, по Киевскому округу до 1819 г, когда это правление было закрыто и семинария подчинена Киевскому академическому правлению.

^*) Два класса семинарии, после этого, были размещены в монастырских зданиях.

^**) Первое ходатайство было возбуждено в 40-х годах архиепископом Гедеоном Вишневским, но за смертью последнего († 10 октября 1849 г.) приостановилось.

^***) См. о ней: “Полтавские Епархиальные Ведомости”, 1863 г., № 1, стр. 85—41.

^****) См. об этой школе “Полтавские Епархиальные Ведомости”, 1896 г., №№ 10 и 11, стр 288—294 и 328—343.

В фундаментальной библиотеке семинарии, где помещается и библиотека покойного архиепископа Иоанна, находится, между прочим, замечательная рукопись, так называемое “Пересопницкое евангелие” в переводе на малорусский язык, вышедшее из под пера (в промежуток 1556-1561 годов) некоего Михаила Васильевича, сына протопопа с Санока (местечко в Галиции, вблизи г. Пржемысля). Переводчиком является архимандрит Пересопницкого монастыря Григорий (на Волыни; между г.г. Ровно и Луцкоме). Рукопись четвероевангелия представляет большой том в лист. Она в дубовых досках, обложенных старым зеленым бархатом ^*). В семинарском правлений, между другими, находятся портреты епископов: Арсения Берло, Сильвестра Лебединского и Александра Павловича ⁽⁶³⁾.

^*) См о нем: “Журнал мин. народного просвещения”, 1838 г., кн. 5, стр. 392—400, статья О. М. Бодянского, “Полтавские Епархиальные Ведомости”, 1874 г.. №№ 8 и 9, стр. 271-272, 314-337, статья протоиерея Н. Думитрашка; “Русский Архив”, 1878 г., № 5, стр. 125—126, статья И. Д. Павловского; “Полтавские Епархиальные Ведомости”, 1889 г., № 3, стр. 270—271.

⁶³⁾ См. о Полтавской семинарии между прочим, статьи: “Полтавские Губернские Ведомости”, 1862 г., № 52, стр. 433—442; “Полтавские Епархиальные Ведомости”, 1878 г., № 2, стр. 93— 99, статья И. Д. Павловского; тоже, 1890 г., № 10, стр. 388—404, статья В. Щеглова; тоже, 1890 г., № 21, стр. 704—718, статья его же. “Полтавские Епархиальные Ведомости”, 1877 г., № 23, стр. 1036—1043.